Чиновник. Ця посада в нашому суспільстві парадоксально поєднує в собі, з одного боку, невелику зарплату і тавро нелюда-бюрократа, з іншого – інстинктивну повагу, статус у суспільстві та задоволення амбіцій. Отож, хто і як потрапляє на державну службу? Згідно українського законодавства загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті, визначає Закон України “Про державну службу”. Зокрема, в статті 1 зазначеного Закону сказано, що державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

З державно-правової точки зору державний службовець – це "слуга" рідної держави. Але в щоденній роботі виявляється, що він – її обличчя, сполучна ланка між державою та народом. Це неабияка відповідальність, тому й вимоги до українського державного службовця дуже високі. Серед них можна назвати виконання законів України, сумлінність, чесність, неупередженість, конфіденційність і прозорість у роботі з громадянами, політичну незаангажованість, повагу до прав і свобод громадян. Звісно, необхідно мати повну вищу освіту і досконало володіти державною мовою.

Законодавчо передбачено, що право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку.

Щоправда стаття 12 Закону України “Про державну службу” містить і обмеження, пов'язані з прийняттям на державну службу. Зокрема, не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які:
- визнані у встановленому порядку недієздатними;
- мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;
- у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками;
- в інших випадках, встановлених законами України.

Право громадян на державну службу забезпечується публікацією та поширенням через засоби масової інформації, не пізніш як за один місяць до проведення конкурсу, даних про вакансії посад державних службовців, які є в даній установі.

Прийняття на державну службу на посади третьої – сьомої категорій здійснюється на конкурсній основі, крім випадків, коли інше встановлено законами України. Конкурс, згідно з законом, – це письмовий іспит та співбесіда. Під час іспиту комісія повинна перевірити, як конкурсанти знають Конституцію України, Закон України “Про державну службу” та “Про боротьбу з корупцією”, а також законодавство, яке стосується специфіки функціональних повноважень відповідного державного органу та структурного підрозділу. Переможця визначають члени конкурсної комісії, яку формує керівник державної установи.

До речі, учасники, навіть не переможці конкурсу, теж мають шанси стати чиновниками, якщо успішно складуть іспит. За рішенням комісії, таких кандидатів можуть зарахувати до кадрового резерву і протягом року прийняти на вакантну рівнозначну або нижчу посаду без повторного конкурсу.

Громадяни України, які вперше зараховуються на державну службу, приймають Присягу. текст Присяги, підписаний державним службовцем, зберігається за місцем його роботи. Крім того, запис про прийняття Присяги робиться й у трудовій книжці.
При прийнятті на державну службу службовцю присвоюється ранг відповідно до займаної посади, рівня професійної кваліфікації та результатів роботи, про що робиться відповідний запис у трудовій книжці.

Всі, хто має намір стати держслужбовцем, повинні пам’ятати й про спеціальні обмеження, встановлені Законами України, що стосуються прийняття та проходження держаної служби. Крім процитованої вище статті 12 ЗУ “Про державну службу”, статтею 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” встановлено, що державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права:
- сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;
- займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);
- входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;
- відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, навмисне затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію.

Державний службовець, який є посадовою особою, не має також права:
- сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;
- неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень;
- бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність якого він контролює;
- надавати незаконні переваги фізичним та юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень.

Статтею 6 цього Закону встановлено, що в разі відкриття валютного рахунку в іноземному банку державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, зобов’язана у десятиденний строк письмово повідомити про це податкову службу із зазначенням номера рахунку і місцезнаходження іноземного банку.
Ще один нюанс, який чекає на претендента на посаду чиновника – це декларування доходів. І це не засіб задоволення людської цікавості. Це — механізм, який має запобігти використанню посадовцями службових можливостей в особистих цілях, в інтересах бізнес-структур чи будь-яких інших зацікавлених суб’єктів. Від ефективності цього механізму значною мірою залежать і ефективність самої влади, і довіра суспільства до неї.
Порядок декларування доходів державних службовців такий. Службовці III—VII категорій, розпочавши службу і надалі щорічно, подають відомості про доходи та зобов’язання фінансового характеру (в т.ч. за кордоном) щодо себе і членів своєї сім’ї. Службовці вищих (I—II) категорій (рівень заступників міністрів, керівників та заступників керівників держкомітетів, голів та заступників голів обласних держадміністрацій, керівників підрозділів КМ, ВР і АПУ), крім цього, подають відомості про належні їм та членам їхніх сімей нерухоме і цінне рухоме майно, вклади в банках та цінні папери. Водночас оприлюднення декларацій про доходи держслужбовців чинним Законом «Про державну службу» не передбачено.
Отож, хто прагне реалізувати своє незаперечне конституційне право “брати участь в управлінні державними справами”, кого вабить престиж цієї роботи та шляхетність обраної справи слідкуйте за оголошеннями держустанов в обласних ЗМІ і поспішайте подавати заяви для участі в конкурсі з заміщення вакантних посад державних службовців. Щасти вам.